За вченням Православної віри тільки та Церква може бути Божою, для нас спасаючою, яка сповідує апостольську вipy, зберігає неушкодженим у тлумаченні Божественне Одкровення i святе Передання, до якого входять і Правила святих апостолів, що мають незаперечний авторитет у Вселенському Православ’ї, а також i канони (правила) 7 Вселенських Соборів. Зрозуміло, що ушкодження, неправильне тлумачення святої Православної віри, порушення своїми діями вказаних правил є тяжким гріхом.
Слово “автокефалія” в перекладі з грецької мови означає “самоврядування”. Автокефальна Православна Церква – це Церква, яка є самоврядною i незалежною, але обов’язково перебуває у благодатній канонічній єдності з іншими православними Сестрами – Помісними Церквами, що складають Вселенське Православ’я.
Дарується православна автокефалія згідно з діючою церковною традицією виключно Церквою-Матір’ю. Наприклад, її було даровано Руській Православній Церкві Константинопольською Церквою в 1448 р. Проголосити автокефалію для якоїсь частини Церкви не мають права ніякі політичні сили, які часто міняються, а Православне спасенне вчення незмінне – воно вічне, як вічний Глава Церкви, Господь Iіcyc Христос. Проголошення автокефалії окремими єпископами, священниками чи мирянами без благословення Матері-Церкви є також порушенням діючих церковних канонів і це є з позицій православного віровчення злочином. Такий rpix, якщо він залишається нерозкаяним, за вченням святих отців Церкви, не змивається навіть мученицькою кров’ю.
Церква не тільки “єдина, але й одна” (св. Kіпріaн Карфагенський).У слові Божому написано: “Один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф.4,5). А тому кожне релігійне угрупування, що не входить до складу єдиної Церкви, не є церквою – це просто людська община, побудована не на камені, який є Христос, а на піску власних вигадок, можливо політичних, i така церква іменується у пророка Давида лукавною (Пс.25,5), а тому в такій лжецеркві, зрозуміло, неможливо спастися.
VI правило Гангрського собору свідчить: “Коли хто, окрім Церкви, особливі збори складає i, зневажаючи Церкву, церковне творити хоче, не маючи з собою пресвітера з волі єпископа, – нехай буде під клятвою”.
В ідеалі, автокефалію Свята Церква може дати своїй духовно квітучій гілці. Чи можуть українці похвалитися духовним цвітінням? А чи самі православні не стають мертвими в цьому гріховному, з багатьма спокусами, світі? Чи є багато серед українців таких, які очистилися від пристрастей, мають істинне смирення, жертвенну любов, здобули, за словами преподобного Серафима Саровського, мир, Духа Святого? Чи маємо ми свідомість гріховності? Святий Сисой Великий умирав, і обличчя його просвітилося так, що на нього неможливо було дивитися, а він благав Бога дати йому ще трохи часу для покаяння. Це говорив він та йому подібні без жодного лицемірства. Вони і в думках боялися погрішити. Святі бачили перед собою ідеал досконалості – Господа Іісуса Христа.
Канонічні єпископи, священики, християни, які живуть духовно і спасаються в Святій Церкві, зважаючи на справжню ситуацію в Україні, не осмілюються заявляти: “Ми духовно дозріли для дарування нам автокефалії”, – а якщо цей вислів від когось і почуємо, то це рівне тому, якщо будь-який мирянин скаже Священному Синоду: “Я гідний служити єпископом, висвятіть мене в архієреї”.
В Україні мали місце факти вимагання окремими особами (як політичними, так і розкольниками) у Матері-Церкви статусу Помісної Церкви, задля цього здійснювалися подорожі і в Константинопольський Патріархат. Це питання форсується переважно людьми мало церковними і такими, що обіймають, в основному, високі мирські посади. Такі люди намагаються собою замінити ієрархію, можливо, не знаючи повчальних слів Глави Святої Церкви Господа Іісуса Христа адресованих Апостолам і їх спадкоємцям (єпископам):”Хто слухає вас, Мене слухає, і хто відрікається вас, Мене відрікається” (Лк.10,16).
Непокірність церковним канонам, відхід від єдиної святої спасаючої нас Церкви через сектантство, розколи, лукаве тлумачення Христового вчення, створення самочинних релігійних організацій позбавляє кожного, не зважаючи на особу i становище в Церкві й суспільстві, цілющої сили Святого Духа i спасіння. “Той, хто відділяється від спілкування з Церквою, – вчив блаженний Августин, – хоча життя його було гідне похвали, за те одне беззаконня, що відмовився від єднання з Христом, не матиме життя, але гнів Божий перебуває на ньому”.
Денниця (раніше добрий ангел) захотів бути незалежним від Бога й через свій гордовитий oпiр Богові позбавився благодаті, духовної краси, i був скинутий, як блискавка з неба на муки, страждання, i став сатаною (Лк. 10,18). Хто хоче бути незалежним від Божої Церкви, не слухається Її, зухвало прагне нав’язати Їй своє вчення, той уподібнюється дияволу i стає членом сатанинського царства. В тому суспільстві, де немає канонічного порядку, немає покаяння, там диявол через своїх слуг прагнутиме наводити свій лад.
Сумно те, що ніхто з єресіархів i розкольників, за винятком небагатьох, що повернулися до Церкви через покаяння, ніколи не дивилися на “правоту” своїх переконань через призму канонічного права, свято отецького вчення. Гордість, самолюбство, сріблолюбство, жадоба влади й честі, політиканство та інша аморальність завжди лежали в основі лукавих людей, які вчиняють єресі і розколи. Така частина людей, без сумніву, дає гріховну основу до наближення i панування антихриста і його слуг, що ненавидять церковні канони, та переможуть не вони. Останнє слово буде за нашим Спасителем Христом, переможцем смерті та диявола.
У нас в Україні під дією деяких політичних сил, в які ввійшла i частина духовно слабкого духовенства, було проголошено дві незаконні самочинні автокефальні УАПЦ i УПЦ КП, яких не визнає ні Ієрусалимська, ні Константинопольська, нi жодна Церква світу. Сам факт появи двох “патріархів” в одному місці, на Україні, i для одного народу є видимим знаком i свідченням цієї неправди (Синодальне рішення УПЦ від 05.XI.1993 р.). Ці незаконні угрупування вже не можна назвати церквою Божою, а тільки розколом, релігійною організацією. Якщо гілку зламати на дереві, вона засохне. Так i розкольники позбавляються живої божественної спасительної сили. “Люди, які відходять від Церкви через розколи, залишаються без благодаті (сили) Божої, тому що, находячись поза Церквою, не перебувають з Духом Святим”, – говорить св. Кіпріян Карфагенський. А тому в цих розкольницьких так званих “церквах”, згідно Вселенського православного вчення не може бути спасіння, не може бути хрещення, св. Причастя, Вінчання, християнського похорону, освячення води, поминання померлих i т.ін.. Bci їхні дії навіть у церковному храмі є лише театральною виставою.
Наша Українська Православна Церква незалежна в управлінні від Московської патpiapxiї (є свій Синод, яким постановляются apxiєpeї, ректори духовних семінарій i Академій , проводиться відкриття монастирів i т.ін.), але ми маємо з нею канонічне єднання з Вселенським Православ’ям i молимося по заповіді Господній i за православних у Грузії, Ієрусалимі, Москві i за православних у всьому світі, молимся i за патріарха Московського, якого поминають у молитвах також всі православні Церкви світу. Православні патріархи Помісних Церков зі своїми паствами моляться згідно церковних правил i за нас православних i за нашого Предстоятеля УПЦ Блаженнійшого Володимира Митрополита Київського та всієї України, котрого до речі всі патріархи світу у свій час вибрали головуючим по підготовці i проведенню 2000-літнього Ювілею Різдва Христового.
Окатоличені деякі українці, особливо львівські, вважають гpixoм молитися за патріарха Московського. Така думка є неправославною. Але львівські уніати дуже щиро підпорядковані Риму, поминають папу римського, i не має сумніву, що вони через незаконну автокефалію i самочинний патріархат в Україні хочуть окатоличити наш православний народ. У минулому огнем i мечем нав’язували Україні унію. Люди віддавали своє життя, але не були зрадниками святої спасительної православної віри. Згадаймо, наприклад житіє святого мученика ігумена Макарія Овруцького.
28 серпня 2001 року у святкуванні 950-ліття Києво-Печерської Лаври молитовно брали участь представники патріархів всіх Помісних Церков, які не тільки цим актом підкреслили канонічну єдність з УПЦ, очолюваною Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, але й засвідчили антиканонічну діяльність українських розкольників. 23 листопада 2011 року, в 75-літній ювілей Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, представники Помісних Церков на торжествах у Києві ще раз з особливою силою засвідчили про те ж саме.
Богослужіння в наших храмах ведеться не російською,а церковно-слов’янською мовою, цією ж мовою служиться i в Білорусії, Pocii, Болгарії, Румунії i в інших слов’янських народів. Це має велике значення. Не так просто перекласти глибокий богословський зміст з церковно-словянської мови, на українську, російську, білоруську. Мови частково міняються. Скільки слів нових появилось, наприклад, за останні роки в український мові. Раніше було слово поїзд – тепер його замінили – на потяг. Раніше було слово вертоліт, тепер – голікоптер… Помірковані навіть філологи з такими новинами не згідні.
Дійсно i зараз є такі сили, які на жаль, на необізнаності нашим народом православних канонів, бажають посварити православних між собою та між країнами i потім насаджувати свої закони. Святий апостол Павло, відчуваючи, що будуть появлятися розкольники, писав своїй пастві: “Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігались тих, хто чинить розділення, i уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Iіcycy Христу, але власному череву: вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних” (Римл. 16, 17-18).
Що, на наш погляд, варто порадити розкольникам, які відійшли від Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви і які наважилися з блюзнірством назвати свої організації церквою? Молитовно намагатися шукати Істину, пам’ятаючи , що всі віруючі зобов’язані прагнути до не погрішностей у вірі, – як усі зобов’язані досягати святості в житті. Цього вимагає наша природа, й сама сутність Істини як Одкровення Бога; цього вимагає й кінцева мета Одкровення – спасіння людини.
Дехто говорить нам: об’єднайтеся й оберіть собі одного Предстоятеля. Та хіба можна об’єднати Христову Істину з брехнею? В одній з молитов таїнства Сповіді є такі слова: “Примири і з’єднай його (того, хто кається) зі святою Твоєю Церквою, у Христі Іісусі Господі нашому…” (Требник). Як бачимо, у цій молитві сказано “з’єднай”, а не “об’єднай”.
Смирення й покаяння, благочестиве життя, послух святій Церкві – єдиний шлях приєднання до святої Церкви Христової.
Необхідно нам зрозуміти, що законна автокефалія дається провидінням Божим, Матір’ю-Церквою з головною метою – користь для Церкви i всього П р а в о с л а в ‘ я.
У зв’язку з появою в деяких місцях, деяких сайтах розкольницьких місіонерів, хочеться закінчити наше слово на цю тему словами вселенського святого святителя Іоанна Златоустого (apxiєпископ Константинопольський ІУ століття), який дуже шанується у всьому православному світі: “Якщо спасительна порада не може повернути на дорогу спасіння деяких керівників розколу i винуватців незгоди, перебуваючих у сліпій впертій сваволі, то, по крайній мipi ви, уловлені, або втягнуті обманом чи хит-рістю, розірвіть ciтi, звільніть від блукання душі ваші ” (Т.3.ч.11 с. 196).
Божою милістю, митрополит
Овруцький i Коростенський
15.05. 2014 р. Віссаріон
